Історія взуття налічує не одне тисячоліття. Найбільш достовірні відомості про те, яке взуття носили наші предки, належать до часу існування Стародавнього Єгипту і Стародавньої Греції. Тоді були популярні всілякі сандалії, які виготовлялися в такий спосіб, що з взуття можна було розрізняти представників різних станів. Крім того, чоловіче та жіноче взуття відрізнялося за кольором, а вишивка та перлинні прикраси вказували на те, що таке взуття призначене для особливих випадків. Середньовічна Європа на заміну сандалям запропонувала туфлі з довгими, загнутими вгору носами. З того часу моду на взуття простежити стало легше – за картинами, гравюрами та ілюстраціями.
В епоху Відродження взуття виготовляли зі шкіри, оксамиту, шовкової і вовняної тканини різних кольорів. Носили чобітки і туфлі з м’якої шкіри або замші. Зовні туфлі тих часів все більше наближалися до тих моделей, які ми носимо сьогодні. Взуття прикрашалися перфорацією, в процесі виготовлення використовувалися різні матеріали різноманітних кольорів.
06 березня 2019 року Наказом № 358 Міністерством економічного розвитку і торгівлі було затверджено Технічний регламент маркування матеріалів, що використовуються для виготовлення основних складових взуття, яке надходить для продажу споживачу.
Цей Технічний Регламент розроблений на основі Директиви 94/11/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 березня 1994 р. про наближення законів, підзаконних актів та адміністративних положень держав-членів про маркування матеріалів, що використовуються для виготовлення основних складових взуття, що надходить до продажу споживачам.
Згідно вищезазначеного регламенту «взуття» означає будь-які вироби з підошвами, призначені для носіння на ногах, включаючи складові (матеріал верху взуття, підкладки й устілки, підошви).
В регламенті визначено перелік взуття, на яке поширюється дія Технічного регламенту маркування матеріалів, що використовуються для виготовлення основних складових взуття, яке надходить для продажу споживачу.
Взуття залежно від виду може мати різні конструктивні ознаки, що визначаються ступенем закритості ноги деталями верху взуття, починаючи з відкритих туфель (босоніжок), верхня частина яких може складатися лише з ремінців та стрічок, що можуть зніматися, і закінчуючи чоботами із завищеними халявами, верх яких закриває гомілку та стегно, а саме:
- взуття без підборів або на високих підборах, призначене для звичайного використання у приміщенні або на вулиці;
- черевики, босоніжки, чоботи до коліна та до стегна;
- сандалії різних видів, еспадрильї (полотняне взуття, підошва якого вироблена з використанням плетених рослинних матеріалів), взуття для тенісу, бігу та інших видів спорту, пляжні сандалі та інші види взуття для дозвілля;
- спеціальне спортивне взуття, призначене для активних видів спорту, що має засоби для кріплення шипів, зубців, фіксаторів, затискачів, пряжок тощо, а також взуття для катання на ковзанах, лижні черевики та взуття для бігових лиж, взуття для занять боротьбою, боксом та велоспортом. Також до спеціального спортивного взуття включається інше комбіноване взуття, скріплене разом взуття та ковзани (льодові та роликові) та інші види взуття;
- тапочки для танців;
- взуття суцільнолите – взуття, виготовлене, зокрема, способом лиття гуми або пластмаси, за винятком одноразового взуття з неміцних матеріалів (паперу, пластмасової плівки тощо, без підошов);
- калоші, що надягаються на інше взуття, які в деяких випадках не мають п’яти;
- одноразове взуття з прикріпленими підошвами;
- ортопедичне взуття. Дія цього Технічного регламенту не поширюється на взуття, що було у вжитку (ношене).
Згідно з вищезазначеним Технічним регламентом на маркуванні обов’язковою є інформація про три основні складові взуття, а саме: матеріал верху; підкладка й устілка; підошва.
Маркування включає нанесення передбаченої інформації не менш як на одну напівпару з пари взуття. Маркування здійснюється шляхом тиснення, приклеювання, гофрування або прикріплення ярлика.
На маркуванні має зазначатись інформація про матеріал відповідно до цього Технічного регламенту, який становить не менше 80 відсотків площі верху взуття, підкладки та устілки, а також 80 відсотків об’єму зовнішньої підошви. Якщо немає жодного матеріалу, частка якого б перевищувала 80 відсотків, інформацію належить подавати про два основні матеріали, з яких виготовлено взуття.
Маркування має бути видимим, добре закріпленим та доступним, а розміри піктограм достатніми для зручності розуміння інформації, зазначеної на маркуванні. Маркування має бути зрозумілим для споживача і не вводити його в оману.
За потреби маркування взуття, здійснене згідно з цим Технічним регламентом, може супроводжуватися нанесенням додаткових текстових позначень.
Розповсюджувач повинен надати споживачу всю необхідну інформацію про взуття яке знаходиться у продажу.
Маркування взуття передбачає наявність інформації про товарний знак підприємства і країни-виробника, назва підприємства-виробника та його поштова адреса, артикул, номер моделі, розмір, повнота, колір, захисні властивості ( для спеціального взуття), дата випуску ( місяц, рік) .
В індивідуальну упаковку кожної пари взуття має бути вкладена інформація (рекомендації) щодо його експлуатації та догляду за ним.
Виробник або його уповноважений представник забезпечують маркування взуття і достовірність зазначеної на ньому інформації. Якщо виробник не є резидентом України (та у разі відсутності 
уповноваженого представника), цей обов’язок покладається на особу, яка вводить в обіг взуття на ринку України.
Продавець має переконатися, що взуття, яке він продає, містить маркування, передбачене цим Технічним регламентом.
У разі невідповідності маркування взуття, яке введене в обіг, вимогам цього Технічного регламенту органи державного ринкового нагляду вживають обмежувальних (корегувальних) заходів відповідно до Закону України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції».